Три ролі Петра Лінтура

(русофіл, бюрократ, фолклорист)

4 мая сього року минуло 115 рокув одколи ся родив Петро Лінтур. Шырока публіка го спознає як пудкарпатського фолклориста, котрый зобрав и выдав велику силу народных русинськых казок. Хоть сам ся не брав за русина, його вклад у всокоченя русинської културы не мож заперечити. Ткось годен спомнянути, ож Лінтур занимав державні довжности при совітськуй власти и участвовав у репресіях против греко-католицької церьковли. Уже лем позад сього Лінтура мож назвати контроверсійным для днешньої оцінкы.

Ачей майодіозный епізод у його біоґрафії — проба прилучити Пудкарпатя д Совітськуй Росії, а не Украині. Лінтур приналежав ид таборови русофілув, котрі записовали русинув и їх културу в російськый културный простор, што в ситуації днешньої аґресії Росії против Украины робить Лінтурову фіґуру неприятливов. Айбо ай так ся в Ужгороді лишать улиця, названа на почесть Лінтура — нитко не кладе вопрос перейменованя, як ся стало з многыми другыми назвами, поязаными з совітськыми и російськыми діятелями. Обы скласти суженя за историчну роль Петра Лінтура, варта розникати вшыткі аспекты його роботы. Сесе есе не обнимать цілу Лінтурову діятелность, айбо розкаже за три основні ролі, котрі му ся дало заграти в исторії рудного краю.

Русофіл

Петро Лінтур ся родив у 1909 році у Ґоронді в Австро-Мадярщині. Айбо його молодость и доростаня проходили в політично бурливый час Першої Чехословацької Республікы, што ся перед ушыткым одличив протистояньом націоналных орієнтацій меже русинами: русофілув, украинофілув и русинофілув. Як стане помалы видко з Лінтурового ошколованя, ун ся зачне штодале булше прихыляти д русофілському таборови. Основну школу Лінтур докунчив у рудному селі, середню — вже в Мукачові. У 1930 рокови вступив на историко-філолоґічный факултет Карлового універзитета в Празі.

За слідувучі пять рокув ся учить на філолоґа из спеціалізаційов на славянські языкы. Изокрема го интересувуть темы, поязані з російськым языком и исторійов, котрі ун выбирать для свойих письмовых робут и екзаменув^[1]. Помеже тым Лінтур наязує контакты из студентськов орґанізаційов Компартії Чехословакії «Лівый фронт», ид якуй ся прилучать на час наукы. Ипен у сесь момент ся ясно проявлять його русофілізм из интересом ид російськуй културі и идеолоґічна орієнтація на комунізм. Як многі його краяне у Пудкарпатськуй Руси, Лінтур из симпатійов позирать на Совітськый Союз, видячи в ньому путь ид справедливому обществу и боронителя російської културы, хоть офіційна совітська політика называла Пудкарпатську Русь украинськов територійов.

У 1935 році йде на два семестры у Белград слухати курсы філолоґії и исторії славянськых народув. Сесь час Лінтур хоснує и на путованя до сусідньої Таліянщины, Болгарії и Румунії. Пак уже не буде мати можность тулько путовати^[2]. По вертаню до Чехословакії мусить на два рокы пуйти до войська, затым наконець дустає высокошколськый диплом и вертать ся домув на Пудкарпатську Русь.

У 1938 рокови Лінтур дустає робочоє місто в Хустськуй ґімназії, де учить російськый язык и літературу. Не зохабляє при тому свої комуністичні зязкы: у пудкарпатському комсомолському часописі «Голос молоді» публікує статю з указовов назвов «Начало пролетарской поэзии в Закарпатье». У тот самый час пише статі за вызнамных русинськых діятелюв XIX стороча Александра Митрака и Ивана Сілвая. Годно быти, ож написав бы и булше, айбо такой у першый рук його учительованя Чехословакія ся розпадать и в марті 1939 року Хуст трафлять у мадярську окупацію. Спершу Лінтуровуй роботі нич не грозить. Гортистська Мадярщина слідить за русофілами, айбо репресує лем за активноє діяня против мадярської власти.
Айбо у 1941 році Лінтурова ситуація ся мінять. Помагать свойим ученикам, из котрыми быв орґанізовав русофілськый літературный кружок у Хусті, выдати зборник поезій «Будет день». Книжка высловлює надії на возєдиненя з Совітськов Російов, а поєдны поеты, меже котрыми Димитрій Вакаров, Николай Сокач и Михаил Вершинськый, беруть участь у антифашистському спротивленю^[3]. Позад сього Лінтура выганявуть из ґімназії, зачинать за ним слідити мадярська контрарозвідка. Зато до приходу Черленої Армії в 1944 році ун безробутный, дочасно щи й трафлять до арешту.

В октовбрі 1944 року, кой Черлена Армія заходить на територію Пудкарпатя, Лінтур ся нараз прилучать ид роботі народных комітетув — орґанув місної власти, орґанізованых совітськыми партизанами^[4]. Так само стає директором Хустської ґімназії, де даколи учив. Уєдно з тым орґанізовує собор місных православных сященникув, обы ся прилучити д Російськуй Православнуй Церькви. На зачатку новембра Лінтур веде делеґацію сященникув до Москвы, глядавучи авдієнцію у Сталіна. Противить ся включеню Пудкарпатя до Совітської Украины и хоче запропоновати включити го авадь як окрему совітську республіку, авадь як часть Російської Республікы. Айбо Кремль рішыв, ож Пудкарпатя стане частьов Украины, и Лінтур не дустав авдієнцію.

Лінтурови тяжко было прияти украинізацію Пудкарпатя. Пише письмо єдному з головных идеолоґув Компартії Андрію Жданову, де говорить за притісненя російської културы на Закарпатю. Тогочасный голова Компартії Украины Никита Хрущов ся мусить оправдовати Жданову, ож російські културні институції на Закарпатю суть, а Лінтур лем высловлює реакційні назоры^[5]. Меже тым Лінтур зачинать учити закарпатськый фолклор у новоствореному Ужгородському державному універзитеті. Туй ун стає жертвов критикы за свої русофілські назоры, а конкретно за ученя предмета, што ся докывує украинської културы, по-російськы. Сьому слідує публічна кампанія против Лінтура в совітськуй пресі, де му замітувуть некритичноє одношеня д историчным русинськым русофілам и споминавуть тверженя, ож на Пудкарпатю не было свої буржуазії, лем селяне-біднякы^[6].
Лінтур ся булш не годен бороти за русифікацію рудного краю в рамках совітської націоналної політикы. Тым не менше, ун ся лишать вплывовым місным совітськым чиновником, котрого не годні вытручати з привілеґованого міста публічні критичні кампанії.

Бюрократ

Як ся уже казало горі, из приходом совітської власти Лінтур нараз став головов Хустської ґімназії. Айбо пробыв там лем місяць. По вертаню з неуспішної поїздкы до Москвы Лінтур вступив до Народної Рады Закарпатської Украины (НРЗУ), основаної місными комуністами и політичнов адміністраційов Четвертого украинського фронта Черленої Армії. Докедь Лінтур ходив до Москвы, комуністы орґанізовали зїзд представителюв народных комітетув у Мукачові (26 новембра 1944), на якому выголосили жаданя краю возєдинити ся з Совітськов Украинов. Закы ся сесе не стало, делеґаты выбрали НРЗУ за владу Закарпатської Украины, квазі-независимої переходної державної формы. НРЗУ одповідала за интеґрацію краю в совітську систему, де державными орґанами керовала партія^[7]. Лінтур занимав як державну довжность заступника головы НРЗУ, так и быв членом Комуністичної Партії Закарпатської Украины. За новых совітськых реалій нараз став меже керовну еліту краю.

Спершу́ Лінтурови приділили роботу в реліґійнуй сфері: ун став комісаром реліґійных култув. Основнов роботов у сюй довжности была борьба з греко-католицьков церьковльов. Одповідно совітськуй політиці, котра в тот момент мала добродячноє одношеня д православнуй церькви, Лінтур орґанізововав жытелюв місных сел, котрі мали дяку перейти у православіє, а май часто самых православных вірникув, обы забрати сілську греко-католицьку церьков. Уже пак як представитель державы формално закріпляв переход церьков з маєтком до православної общины села^[8]. Кой край уже формално став частьов Совітського Союза, совітська влада перейшла д прямым репресіям греко-католицькых сященникув, вінцьом чого стало убийство Мукачовського греко-католицького єпископа Теодора Ромжі в 1947 році. Айбо Лінтур лишыть сесю довжность уєдно з формалным вхоженьом Пудкарпатя до Совітської Украины в 1946 році и займе ся ділами културы.

Петро Лінтур стане єдным из основателюв обласного одділеня Сполку писателюв Украины. Сеся довжность дасть му участь на добираню будучых совітськых писателюв. Майзазначный трафунок — Лінтур ся поможе просунути свому бывшому ученикови з Хустської ґімназії Иванови Чендею, котрый стане єдным из головных совітськых писателюв Закарпатя. Лінтур так само завідовав обласным одділом у ділах умілств при обласному сповнительному комітетови. Туй ун май часто сповняв директивы обласного партійного комітета: напаровати плакаты на демонстрацію на совітськый празник, вырішыти ґаздувські вопросы в роботі місных умільцюв. Сесю адміністративну довжность Лінтур суміщав из роботов в універзитеті. Од 1953 року, кой стає кандидатом наук, лишать бюрократичну роботу.

Ачей його одход од адміністративної роботы не поязаный из переслідованьом за русофілську позицію. Пік кампанії против Лінтура в пресі быв у 1947 році. Тогды ся лишыв на довжностях, тай щи й у самуй партії. Збираньом фолклора ся интересовав щи з часу свойої наукы в 1930-і рокы, а адміністративна робота не давала слободу його русофілськым назорам. Фолклорна робота и літературна критика так само пудпадали пуд цензуру, айбо давали булше міста на самореалізацію, майнаперед професійну, а не політичну. Зато вшыткі послідні 15 рокув жывота Лінтур оддає ученю, збираню фолклора и літературнуй критиці.

Фолклорист

Збирати фолклор Лінтур зачав, чим докунчив універзитет. Резултатом были зборник етноґрафічного матеріала «Угро-русскія коляды» (1942) и серія етноґрафічных студій за историчні події в усному фолклорі в часописови «Народна школа» (1940–1942). Айбо булше публікацій ся появлять уже при совітськуй власти. Переважно пише на літературознательські темы за знамных російськых писателюв, як Пушкін вадь Толстой, авадь за місну традицію^[9]. Айбо трафлявуть ся и фолклорні статі на основі експедицій Академії наук: у 1947 році в міснуй совітськуй новинці «Закарпатська Україна» выходить його статя за народного казкаря Андрія Калина.

Лінтур найшов Калина в єднуй из експедицій, у Горінчові. Калин компоновав свої власні казкы з розличными народными мотивами, котрі Лінтур записовав и аналізовав. Сесе дало основу його кандидатськуй дисертації «Закарпатський казкар Андрій Калин», котру оборонив у Москві у 1953 році. Через два рокы в Ужгороді Лінтур публікує зборник «Закарпатські казки Андрія Калина», де написав етноґрафічну вступну статю. Незадовго выходять переклады по-російськы в Москві, и по-чеськы в Празі. Через десять рокув Лінтур выдає слідувучый зборник казок, уже од другого народного автора, Мигаля Галиці з Дулова. Ищи єдным напрямом Лінтуровых фолклорных експедицій были балады. За жывота встиг выдати два зборникы, «Народні балади Закарпаття» (1959) и «Баладні пісні Закарпаття» (1966). И казкы, и балады Лінтур пудлажовав пуд украинськый літературный язык.

Мало пристану на казках, обы продемонстровати Лінтурув аналіз. Вступні статі од выданым казкам мали два головні напрямы. Першый ся докывав културных зязкув з другыми славянськыми народами. Вірный свойим русофілськым позиціям, Лінтур майнаперед говорить за културні зязкы з Російов. Айбо цілком професійно указовав и на зязкы з балканськыми славянами. Так ипно акцентовав мадярські и румунські вплывы на русинську народну літературу^[10].

Што булше, Лінтур не позирав на казкы и балады, котрі збирав, як на закостенілу, незмінну народну творчость. Наспак, пудчерковав умілецькі особливости казкарюв, чиї творы записовав. Напримір, Лінтур указовав на авторськый стиль Андрія Калина, котрый по-свому компоновав народні мотивы^[11]. Так само давав позур на одтвореня тогочасных подій у казках. Так, Лінтур говорив за вплыв лету Юрія Ґаґаріна в космос на опис лету золотогривого коня довкола земної кулі у Мигаля Галиці. Хоть туй тяжко одділити аналіз од совітської пропаґанды, сесе годен быти приклад того, ож народна творчость ся не врывала пуд идеолоґічным натиском державы, ай наспак — жыво реаґовала и адаптовала ся. Варта лем памнятати, ож записані Лінтуром казкы проходили идеолоґічну цензуру. Пряма критика совітської дійсности не трафляла в друк, одбирали ся лем позитивні аспекты.

***

Лінтура-фолклориста не мож одділити од Лінтура-бюрократа вадь Лінтура-русофіла. Його політична діятельность была направлена на културноє зближеня русинув з росіянами и репресованя тых, тко ся у нього не вписовав, як ото было з греко-католицьков церьковльов. Айбо сесе не мусить перечеркнути изглядовательські досягненя Лінтурової роботы. Хоть фолклорный матеріал ся збирав и выдавав за совітської идеолоґічної цензуры, ай так ся лишать русинськов народнов творчостьов. Сама Лінтурова фіґура ачей не заслужує на симпатію, айбо його роботы доднесь цінні діла изглядателюв и ентузіастув русинської народної културы.

ЖЕРЕЛА

---

1. Архів Ужгородського національного університету. Відділ кадрів. Особиста справа № 161. Лінтур Петро Васильович. С. 6–7. Напримір, Лінтур успішно здав письмову роботу на тему «Розвуй російського літературного языка в XVIII сторочу». ↩︎

2. Сесе добре видко у совітськых анкетах, котрі Лінтур фурт мусів заповняти, и де треба было писати за поїздкы за гатар. ↩︎

3. Уже у совітськый період Лінтур опублікує статю за сесь зборник и молодых поетув-русофілув, котрі загыбли за Другої світової войны в борьбі против мадярської власти. Петро Лінтур. «У боротьбі за велику батьківщину». Радянське Закарпаття, вип. 17 (1955). С. 227–239. ↩︎

4. Сперед тым, як заняти територію теперішнього Закарпатя, совітськоє керовництво замітовало в тыл партизанські отряды, котрі пак наязовали контакт из місным населеньом, што мало вітати Черлену Армію як слободительку, и орґанізововали пудконтролні совітські орґаны місного самоуправліня — народні комітеты. Олексій Корсун. «Від упорядника» // Посилення політичних репресій проти мешканців Закарпаття на завершальному етапі його радянізації, 1947-1953 (Ужгород: Карпати, 2016), С. 10. ↩︎

5. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), Ф. 1, Оп. 23, С. 2534, Арк. 1–14. ↩︎

6. ЦДАГОУ, Ф. 1, Оп. 23, С. 4141, Арк. 1–8. ↩︎

7. За сесь переходный період и зокрема діятельность НРЗУ написав украинофіл, учасник сих подій, а пак політичный еміґрант на Западі Василь Маркусь. Поз. Василь Маркусь. Приєднання Закарпатської України до Радянської України, 1944-1945 (Київ: Інтел, 1992), 111 с. ↩︎

8. Сякый шор подій слідує з перепискы меже Лінтуром и грекокатолицькыми общинами сел, котрі ся скарговали на неправомочноє забраня церькви православными. Напримір, у скарзі из Сокырниці ся говорить, ож Лінтур лично слідив за забраньом церькви. Державний архів Закарпатської області, Ф. 1490, Оп. 1, С. 3, Арк. 6. ↩︎

9. У сюй статі ся не докывуву літературознательскых робут, бо туй його дідузнина ачей менше цінна, ги збираня и аналіз русинського фолклора. У другуй своюй статі, де порунуву біоґрафії Лінтура и Петра Совы, говорю за літературознательску творчость Петра Лінтура в контексті його русофілства. Поз. Iaroslav Kovalchuk. “At Home among Strangers: Carpatho-Rusyn Russophiles in the Soviet Intelligentsia” Ab Imperio 2 (2021), C. 131–132. ↩︎

10. Цілковоє озираня творчости русинськых казкарюв поз. у Петро Лінтур. «Казкарі Закарпаття і їх репертуар» // Літературознавчі та фольклорознавчі праці уклад. І. Сеньком і В. Бараничем (Ужгород: Говерла, 2008), С. 16–31. ↩︎

11. Там само, С. 27. ↩︎

Теґы

• Вызнамні карпаторусины
• Статі
• По-русинськы