«Хоть мы, закарпатські малярі, пишеме неєднако, наш стиль єден»

В интервю 1976 року, записаному на магнітофон, Федор Манайло ділив ся роздумами за своє умілство й умілство Закарпатя:

«Главноє в умілстві є чуство, мысль. Думку треба ставити на принципы и выдержати принципы до кунця роботы. Сесе значить быти послідовным. Сього ся додержуву не лем я, а й мої колегы старші. На сьому ся держить и наш закарпатськый жывопис. До сього додам ищи дух наш закарпатськый, нашых сел, природы, нашого сохташа, нашої народної културы й жытя.

Хоть мы, закарпатські малярі, пишеме неєднако, наш стиль єден — закарпатськый. Нашу рузнородность у вонкашньых выразах скапчує закарпатськый дух, смак, закарпатськый стиль. И йсе не локал-патріотизм, сесе, по-мойому, одчутя простора, в котрому ся родив, жыє
и робить челядник…»¹.

За сенс умілства, за задачі, котрі має ставити перед собов малярь, Федор Манайло роздумовав уже в молоді рокы. Родинноє выхованя, навчаня у Празі, котроє му помогло вызначити свуй путь в умілстві, скоро го привели до тріумфа на малярьськуй ниві.

У празькуй школі Федор Манайло навчив ся розманиті технікы, спознав ся й попробовав вшылиякі стилі модерного європейського умілства. Импоновала му выразность експресіонізма, філозофія символізма и модерна, образность гіперболы й метафоры.

Каждоручні етнографічні експедиції рудныма Карпатами, котрі Манайло проводив у студентські рокы, одкрыли му богатый світ народної културы, дали невычерпный новый зміст, котрый диктовав выбраня одповідної формы й манеры, а потому й утвореня свого стиля.

Його самобытный стиль не мож утиснути у якісь вызначені рамкы. Ун быв и реаліст, реалізм якого йшов од глубинного знаня жытя, и нараз из тым чудесный казкарь, фантаст, поет, малярь, якый дуже тонко спринимав жытя в ушыткых його проявах. Йся фантастика йшла од фолклора, майперше од поетичного, образотворчого фолклора закарпатцюв, якый не одображать жытя буквално, айбо передає його духовный світ. Сохташ, фолклор, духовный світ, у якому ся язычництво и християнство органічно зросли, наділені душов Карпаты й жытя людий у лоні гор — головні темы його полотен. Каждоє його полотно — згусток чуств и емоцій и, майнаперед, выраз особистого одношеня, и єдночасно єднаня з естетичнов самосвідомостьов народа.

Манайло не дає описовоє трактованя темы через фіксацію вонкашньых ознак: за сліпця, за Верховину. Ун передає жытя сліпця його чуствами, жытя одухотвореної Верховины — сесе го яже з майвидныма представниками експресіонізму.

Манайло не принимав — и в сьому быв послідовным через цілый свуй жывут — плоску правдоподобность, безкрылу фіксацію жытя. У процесі творчости переламовав через себе породженя свого и народного духа. Зображавучи момент свого зворушеня, малярь давав можность порозуміти першооснову світа, докынути ся вічности, формовав нашоє одношеня до реалности. Удсі й є тото містичноє, віщоє, што позирач одчуває при розпозированю майреалнішых сюжетув його картин.

На свойих полотнах малярь ниґда не прятав ани хыбы, ани ґанчі, ани бідность — повідать не як сторонньый изглядатель, ай як учасник. Не ставить ни соціалных, ни націоналных звідань, но ціла його творчость — и націонална, и соціална поема. Абзацы сьої поемы давуть пребогатый матеріал, котрый бере за душу и примушує аналізовати, родить почутя містичного одкровеня.

Темы Манайла натулько повно оформлені, натулько сюжетні, повні змісту, што їх треба розбирати. Рузнородность художньої й композиційної манеры така богата й розманита, што не годна быти означена ниякым «ізмом». Його творчый темперамент си просить монументалну манеру, а зміст му дає народноє жытя. Мінімалным числом художньых засобув Манайло знав одобразити материнську любов, довірливу пестливость дітины, акцентувучи позу, рух, позур, жест. Ипен сесе й формовало його особливый стиль.

Малярь ся майчастіше обертав ид сужетам буденным и непримітным. Пише оранку на полонині, доєня овець, діда-пчоларя у ярный день, коли ся роять пчолы, пише гуцулув-пастырюв и дрыворубув, убогый сілськый опровуд и невеселі хмурі вечеры, коли, пуднесені в небо, гудуть у горах трембіты, обіцявучи тривогу…

Айбо картины Манайла май значущі, ги свої сюжеты, бо в каждуй из них — резултат роздумув и творчых пережывань, бо образный язык його умілства — його жывопис, малюнок, його пластика й композиція.

Його «Скорбота» (1940) — тото худобный піціцькый хлопчик пиля головы мертвого нянька и жона, котра ся втисла в кутик хыжі — и вшытко. И свічка на столі, и студеноє жовтоє світло переламує синю темінь хыжі так, бы май видко было сим двом їх горе, и вбы ни выходу, ни надії — лем остра студінь смерти, лем чекати, докы прийде й на них шор.

«На власному ґрунті» (1942) — тото оранка на одвойовануй у гор цятці землі. Трудно ступавуть волы — сяк-так обтягнуті шкуров волові скелеты, што тягнуть деревляный плуг. Тым плугом селянин трудно дербать землю. А навколо ся громадять горы — тяжкі, мертві пласты; они закрывавуть небо и одгороджувуть од цілого світу сесь рабськый труд, они тіснять свойов камнянов величов.

При тому Манайло николи не впадать у мученицькый жалосный тон; ун знає свойих братув. Не задарь такі величні його «Хлопчик з ягнятком» (1934), «Дідо з онуком» (1939), леґінь и дівочка у «Прощаню» (1941), молода жунка з дітинов у творі «Мати» (1941).

Народ дав малярьови не лем темы його умілства — много чого ся навчив у безвісных архітекторув и різбарюв, вышывачок и ткачув, горчарюв и карбовалникув.

Само собов, безцілно бы было глядати меже иншых робут жерела Манайлового жывопису. И не лем у тому його народность, што знає идеално, з неповторнов проникливостьов писати народні обряды («Гра на лузі», 1939; «Помыванкы», «Прощаня нареченої», 1940; «Гуцулськоє весіля», 1942), и не в тому, што складать композиції на темы народных легенд («Иван Смілый», 1941), ани не в тому, з яков дяков, любовльов и майстерностьов зображує творы народної архітектуры й ремесел («З церкви», «Народна готика», «Стара хата»).

Умілство Манайла изудну подабать на умілство його народа. Од народної творчости — його монументалні композиції й декоративность, його условный малюнок и погорда пропорціями. И главноє — очима народа малярь видить добро и зло, красу й героїзм, уєдно з народом любить, страдать и гнівать ся.

У повоєнні рокы Манайло пише великі пейзажі — картины, у котрых ся природа Закарпатя одкрывать шыроков панорамов. Поля ся деруть по схылах гор ид білавым ледовым верандам, чистыма снігами ся искрить зима, осінь приберать лісы в золото и пурпур, яблоньові сады закыпавуть ружовов ярнов пінов. Тото невычерпноє, радосноє й мудроє жытя землі, в якуй художник видить паралель людськым чуствам, людському жытьови.

Так ги й фурт, ушытко тото в Манайловых полотнах нароком, не трафом — и його намаганя обвести любовным позором майже цілу Землю (удсі його композиції-панорамы), и пудкреслена фарбистость, сочный, темпераментный художньый стиль. Образ природы у його картинах пуднесеный и величный, айбо у сюй величи не є загрозы — она подобна челядникови, чиїми очима Манайло видить свою землю.

Из зачатка 1960-х рокув, по успішнуй персоналнуй выставці «Староє и новоє Закарпатя», Федор Манайло ся вертать ид любимым темам, образотворчым методам, технікам, докывавучи ся тем минулого й днешнього. Пиля штодале май декоративных пейзажув на полотнах поставуть етнографічні мотивы, сторункы исторії, сохташ, фолклор, днешньоє Закарпатя.

Важнов признаков діятелности Ф. Манайла у 1960-х и 1970-х роках была його неутихавуча творча енергія, робота у многых областях, вызнамні успіхы у каждому ділі. Окрем жывописа ся плодотворно трудив у графіці, монументалному и декоративно-прикладному умілстві, у театрі и декорації, у жанрі кіна, робив уєдно з філармонійов, музейныма закладами, быв фурташным членом малярьськых рад, незмінным членом правліня закарпатського одділеня Спілкы малярюв Украины.

Йому было вшытко важно й интересно. Ун быв нерунодушный до всього, што ся тыче умілства. Манайло як лем быв годен — свойим приміром, словом, ділом — стояв на варті головного свого завданя, котроє си дав у далекі 1930-і рокы — служыти народу и културі Закарпатя.

Роль Федора Манайла у формованю, усокоченю й примноженю традицій закарпатської школы тяжко переоцінити. Його творчость дала муцный стимул розвою закарпатського малярьства, указала напрям, у котрому ся годно двигати націоналноє умілство. На зачатку 1930-х Манайло быв пиля Адалберта Ерделія и Йосифа Бокшая, указав выразный примір одказа од ремеселництва на хосен высокого професіоналізма європейського уровня, особистої творчої свободы й патріотизма.

Примір А. Ерделія, Й. Бокшая и Ф. Манайла, трьох «подвижных сил»^{3, С. 265} закарпатської жывописної школы одрізав будучым поколіням умільцюв путь до служіня бюргерству, до дилетанства, аматорства й баналности. Фундамент, закладеный корифеями школы, и їх высока планка доднесь служать твердым критерійом, из якым ся звірявуть умільці Закарпатя.

ЖЕРЕЛА

1. Запис интервю Ф. Манайла, зробленый В. Ковачом. – Архів меморіалного дома-музея Ф. Манайла. - Магнітофонный запис. – 1976. ↑
2. Ромберг И. Поэт Верховины – Ф. Манайлов // Русское слово. – Ужгород, 1942. - №38-39. ↑
3. Изворинъ А. Сучаснѣ руськѣ художники // Зоря. – 1942. – №3-4. ↑