Карпаторусинська іронія Ивана Завадяка

Иван Иванович Завадяк — авадь, як ун сохтує казати сам, Иван Иванув Завадяк — за послідні пять рокув доста активно ся інтеґровав у новотный карпаторусинськый літературный процес на Пудкарпатю. Правду кажучи, не муг им ся нарадовати, кой им читав його перші дві книжкы „Брызґы споминув из дітвацтва“, котру ун выдав до свого 80-роча (2019), тай „Выпровбалованя любовльов“ (2021). Дякувучи сим трудам можеме з радосными емоціями попережывати за його дітвацькі пригоды тай завгуры, нерозділену любость, а май потум — шлайфованя любовльов тай зрадов. Фактично йсі творы доста ипно скапчувут літературно-умілецькый дискурс из елементами мікроісторії верьховинського села Новоселиця тай історичного антуража повойнового Пудкарпатя.

На сесь раз, у юбілейный про Ивана Ивановича рук, перед читательом днешньої карпаторусинської прозы явила ся нова книга — „Налице тай нарубы“, яка лоґічно продовжат жытьові перипетії Героя и Автора в єднуй поставі. Аж у первых двох книгах ишла бесіда за дітинські тай леґінські рокы, та в сьому творі ся йде за активный період жытя Ивана Ивановича, кой ун справовав сільськый клуб (1961–1962), учив ся на філолоґічному факултеті Ужгородського державного університета (1962–1967), робив заступником директора Новоселицької вусямручної школы (1967–1968), пилновав ся про закарпатську челядь як партійный функціонер (1968–1984) тай керовник пудрозділув обласного управліня міліції (1984–1996).

Як и у двох пережых книжках, автор такой уд першых повідань „Артісты з мусаю“, „Передовик через убман“, „Файтова корова“ продовжат демонстровати реноме мудрого фіґльованя, іронії, а майбулше — самоіронії, пережываня за свої діяня, поступкы перед челядьов. Провбалує нам, читателям, на многых жытьовых примірах указати, ож природный розум має пріоритет над ученым, и не варта ся пхати на лавры общественого признаня — бо тко высоко літат, та пак низько падат…

У повіданю „Файтова корова“ Иван Завадяк доста ипно веде лінію до першої книжкы „Брызґы споминув из дітвацтва“, описувучи образ гурської природы тай споминавучи віщованя циганкы за його долю, за діточі рокы на примушенуй еміґрації в Ізмаїлськуй (днесь Одеськуй) области. У повіданю „Вадь по воли, вадь по неволи“ споминат за службу в совітськуй армії, перебываня отця в совітському лаґрови. Йсе дає читателю порозуміти, што люде й ситуації в жывоті челядника бывавут ушылиякі — пораз не знаєш, уд кого чекати помочи, а уд кого „нуж у плечі“. Не мож судити по діяням лем окремых людий, варта розціньовати вшытко в комплексови — ипен товды ся май и провкаже рішеня конкретної проблемы.

Мусай удзначити, же майже вшыткі авторовы повіданя фест діалоґічні. Подаколи діалоґы занимавут булшу часть повіданя. Йсе, мож уповісти, файный тромф (козырь) діля ілустрації специфікы етнічного менталітета персонажув творув — карпатськых русинув. Бесіда межи челядьов, ги ся каже, „на фіґлю“, провказує іронічный характер жытелюв Пудкарпатя, котрі не тулько пережывавут за політичні тай общественні трансформації в цілому, ги за свою родину, файту, село вадь вариш як громаду близькых людий. Герої фурт фіґлювут, іронізувут над поступками представникув власти, котрі ся пораз не розумівут у специфіці якогось сурдика, села ци района. Повіданя „Фаргелет“, напримір, якраз указує читачови, як далеко уд простого народа (майже ги по Леніну…) были представникы інтеліґенції из свойим ученым розумом и як ся позбытковав из того простый челядник из верьховинського села.

За специфіку діалоґув невыдуманых персонажув Ивана Завадяка мож ищи вповісти, же вни філіґранно приріхтовані в філолоґічному аспекті. Кедь ся файно приникати до реплік Завадяковых персонажув, та мож довидіти посправдішні говоры нашого края. У творі „Файтова корова“ автор указує й говор сусідув-галичан, етноґрафічных бойкув села Вигода, што лежит за „нашыма“ Карпатами. У другых текстах у бесіді персонажув пораз трафлявут ся и чисто вкрайинські тай російські словозлукы, што переносит читача у контекст інтеретнічної специфікы реґіона, а майбулш його обласного центра Ужгорода. Не забыват автор спомнянути й за швабув-німцюв мукачувського відика („Фамілійноє воспитаня“), ромув-циган из Радванкы (теперь часть Ужгорода; „Канцлерова копылиця“).

Говорячи за інтеретнічну мозаїку Закарпатя, мусай удзначити повіданя „Корінный народ“, де Завадяк шіковно передає абсурдность роботы „далекых уд народа“ експертув, котрі на благо партійного інтереса пропаґовали сталінську тезу за верьховный статус росіян, ги „старшого брата“ межи другыми народами Совітського Союза. До сьої ситуації трафив колеґа Ивана Ивановича, котрый порозумів усю єї абсурдность, айбо мусив слухати „казкы експертув“, а пак, по розвалови Союза, — міґровати д свойим єдноплемінным братям-росіянам. За щи булшый абсурд конструкції „нової історичної людської общности“ (совітського народа) задумує ся сільська челядь. Лоґічно, роженым розумом, доходить ид неутішным перспективам сьої ідеї, котрі ся и вказали на конець 1980. и зачаток 90. рокув.

Проблему етноконфесіоналної ідентичности карпатськых русинув и грекокатоликув Мукачувської єпархії зокрема автор кладе в уста прощеного бы єпископа Йоана Семедія (1921–2008) в повіданю „Похвала Преосвященного владыкы“. А в повіданю „Нечеканоє благословеніє“ знакомит читателя з перипетіями поїздкы до Кошиць у 1992. рокови, кой там из візітов прийшов Папа Римськый Йоан Павел ІІ. По правді кажучи, в сьому повіданю нас майбулше зачудовав не сам Папа, якый благословив автора и його ґаздыню, ай тото, як Иван Иванович обдаровав знамого и предузятого против русинув журналіста способностьов заговорити по-русинськы. И, на чудо, нич му ся уд того пудлого не стало.

Як представитель університетської громады, радый им, ож у книжці є дві повіданя за нашу alma mater. У повідці „Убчалованя політичнов удлыгов“ Иван Иванович розказує за ґрупу студентув філолоґічного факултета, што ся вбернула з письмом до Никиты Хрущова. У другому повіданю „Зачудованя самым собов“ автор ся ділит споминами за історію, што ся трафила лекторови латинського языка Андрію Михайловичу Игнатови (1918−1977). Андрій Михайлович посмів ся вбернути до высокого орґана Компартії Украйины з проблемов пудбора тай формованя кадрув в Ужгородському університеті — на його думку, сесь процес не удповідав проголошеным завданям тай цілям універзитета. Гадаєме, ож ипен молодому поколіньови буде інтересно почитати за формы выхованя у высокуй школі 1960–70. рокув и порозуміти суть авторитаризма як політичного режима у порунаню з демократійов.

Говорячи за формы выхованя, мусай спомнянути повіданя „Борше гамішство, ги бічелаш“ тай „Фамілійноє воспитаня“, де автор изась провбалує проілустровати роженый розум на практиці. Автор указує, як старшина учила сповняти християнські чесноты — изокрема, єдно из сімох діл тілесного милосердя — принимати путньых людий на нуч. У тому само повіданю автор демонструє, же як у нас мож за бесідов упознати, удкы родом челядник, из якого сурдика вадь села (туй бесіда за село Торун). Доникливость, быстроє око видиме и в повіданях „Роженый тай ученый розум“, „Редакційноє решето“ и многых другых.

Як и дві перші, свою третю книгу Иван Завадяк ілуструє майстерныма образами нашої карпатської природы тай людий. У книжці „Налице тай нарубы“ автор ипно спаровав інтеґралну тему повідань из умілецькыма творами Віры Томашевської „Весна“ (1956), Василя Скрипкы „Відлуння зрубаного лісу“ (1960), Золтана Мічкы (1949–2017) „Трагедія“ и Василя Сідака „Ангел-охоронець“ (1947). Сесі малярі скапчувут експресію тай абстракцію, цвітову ґаму и вымальовку из сентиментом и дяков челядника, малювут „тексты метафоризма“ й „письма площины“. Символіка выбраных ілустрацій єдинит высоку културу, професіоналну творчость малярюв из „сільськым наївом“.

Яло бы вповісти й за окремі слова тай словозлукы, пословиці, котрі автор рясно хоснує в свому текстови: „ги білиця у колесі“, „біг пес через овес“, „пунтошно так“, „розбубнована“, „косорила ся“, „пазити ся“, „бічеловати“, „шлайфованя“, „луфтованя“, „гамішство“, „убчалованя“ и другі. Єдні слова доста архаїчні, а дакотрі ся стрічавут лем на Верьховині, де ся родив автор. Подакотрі слова читатель годен не впознати, айбо їх значеня мож порозуміти з контекста.

И на конець нашого аналіза третьої книгы Ивана Завадяка удзначиме значеня й перспективу його творув у контекстови Третього карпаторусинського етнокултурного ренесанса. На гадку ми йде моя перва нащива до Театра Александра Духновича в Пряшові. Хотіло ми ся ревати уд радости, кой артісты зачали бесідовати по-нашому на сцені. У цілому Завадяковы творы реалістичні, айбо при тому не лем передавут розличні ситуації з жытя, а й многому учат. Порядный челядник найде в них много хусна — напримір, як варта принимати рішеня, уважавучи на моралный імператив (за што писав ищи філозоф Іммануіл Кант). Наша візія така — а кедь бы не лем прочитати, а й увидіти творы Ивана Завадяка на сцені карпаторусинського театра? Віриме, надієме ся тай чекаєме, же ся колись так и стане!