«Главноє про мене, обы русин знав, што ун русин, и гордив ся сим»

11. юнія 2024, на 89. рокови живота, упокоив ся русинськый активіст и меценат Володимир Федорович Біланин. Долув даєме інтервю, котроє уд нього узяв головный редактор «Отцюзнины» Юрій Шипович тай радиме каждому ся ознакомити из біоґрафійов посправді великого русина.

У пудкарпатському русинському двиганьови за тоты рокы, што у ньому участвуву, видів им вшыляку челядь. И тому маву фест примірув, обы дашто поруняти й проаналізовати. Єдно можу вповісти, ож мало є такых — успішных, реалізованых и знамных — які суть у русинському двиганю просто так: не претендувучи ни на котрі матеріалні выгоды, ни на якоє главенство в русинськых орґанізаціях. Они суть туй, бо так велить їм совість, бо у сьому видять своє призначеня. А вже докус єдиниці — се тоты, што мали вшыткі блага и вызнаня поза русинством и прийти діла них сюды, ги рахувуть русинофобы, меже нас — «нетребув и дилетантув» — означало, спустити ся на самоє дно, змарґіналити ся. Айбо они се зробили. Такый крок у бук свого обездо́леного народа вчинили в свуй час Адолф фон Добрянськый и Михаил фон Висаник. У наш час можу сміло назвати такого «русинського декабриста» — Володимира Біланина.

Про Володимира Федоровича розказав ми першый раз, прощун бы днесь, Иван Петровцій. Давучи му характеристику, Иван Юрійович накурто вповів: «Майже ани єдна русинська книжка не выйшла без участи Біланина»…

З того часу у́текло много воды, мы з Володимиром Федоровичом стали цімборами. Тому и рішив им взяти уд нього интервю, обы передати молодежи, якым має быти настоящый сын нашої земли.

– Володимире Федоровичу, де и коли сьте ся родили?

– Родив им ся 9 апріля 1935 рока у селі Нова Бовтрадь (днесь Ба́традь Береговського района). Се была вчинена у 1927 році колонія, яку создали наші предкы з гор на выкупленых нима низинных землях при президентови Чехословакії Т.Г.Масарику. Тоты землі были ваґашами (пасіками – В.Б.), очищеныма од ліса и не были родючыма. Но чехы до земелного звіданя пудойшли дуже грамотно: залучили земледілські технології, создали банк, котрый давав лґотні кредиты ґаздам.

– Выходить, што чехы у такый спосуб усильовали свої границі з мадярами, заселивши на гатар русинув?

– Та впозірує, што так и было.

– Кым были Ваші родителі?

– Няньо 12 рокув проробив у Чикаго (США) на заробутках. Коли вернув ся, то якраз люде з Синевирської По́ляны переселяли ся в Нову Бовтрадь. Было много сімий з Волового, Свалявы, Березнянщины, Тячовщины и тд. Туй ся й прижыли. Коли прийшли руські, то люде ся наразі радовали. Муй брат-гімназист пушов у Красну Армію доброволцьом. Коли формовали колхоз, то отець вшытко туда здав, а сам робити не пушов. Робив у Берегові на спиртзаводі.

– Де сьте зачали ходити у школу?

– Прямо в селі. Чехы поклали в селі файну школу з квартильом діла вчителя. Школа была зроблена так добротно, што она до днесь держить ся у файному стані. У селі было фотболноє поле, и селчане-ґімназісты создали силну команду, котра фурт грала на область.

– А в яку ґімназію ходили бовтрадьські фатьове?

– Вшыткі нащивляли Мукачовську руську ґімназію.

– Тямите переход з чеської школы на мадярську?

– У 1939 році зайшли сюда мадяре. Айбо у народнуй школі й надале сьме ся вчили на народнум карпаторусинськум языку. Учитель быв універсалный. Хоть провбы перейти на латиніку были. Не такі силні ги перед Першов світовов во́йнов, айбо были.

– Ци хотіли ся школаші товды учити? Як їх у сьому пуддержовала старшина?

– Сі́мї были великыма и мали много дітий. Тому часто старшина йшла на многі фінансові жертвы, обы діти ся выучили й надале тяжко не робили. Тому многі й кунчали при чехах Празькый Карлув універзитет, а при мадярах — Будапештськый. При руськых, де лем ся не вчили — од УжДУ до МДУ и сибірськых вышув.

– А де сьте учили ся дале?

– Учив им ся у Батьові у семирічці. Вчителькы по комсомольськых путьовках прийшли з Украины. Нас не розуміли. И дуже ся чудовали, які сьме были вушливі. Вчителькы дали знати на погранзаставу, и пограничникы зробили дезінфекцію. Тко бы не критиковав радянську систему нау́чаня, айбо в люде товды выйшло много дітий з худобных родин.

– Што Вам батькы давали в школу?

– Мали сьме ся дуже бідно. Брав им на тыждень з дому пять мелайных боґачув и два літры молока. Се вшытко.

– Де сьте ся вчили дале?

– Дале вчив им ся в Берегові в СШ №1. Там начитав им ся Достоєвського, Чехова, а на вокзалі часто м наблюдав, як одгружавуть у вагоны рештантув. Се было, в основному, мадярськоє вадь швабськоє населеня. Айбо было много й русинув. Зачав им ся высказовати штодо сього и попав им у поле зору МДБ. Тому й утік в Ужгород, де было много мойих цімборув: Чубар, Крьока и тд. Айбо у школу мене не приняли. Тому мусів им вертати ся домув «зайцьом». У Берегові на вокзалі сидів им, а дале припросив ся до Довгого на «Анцю Кушницьку» (народна назва поїзда малої желізниці до с. Кушниця, днесь Хустського района — В.Б.). Там была десятиручка, дали ми квартиль, дали їдіня. Діти были дружні.

– А після школы де сьте ся дале діли?

– Я пушов у Львов и поступив у лісотехнічный институт (пузніше щи м кончав політехнічный институт, машинобудівный факултет). У лісотехнічному институті нас готовили инженерами в Сибір и пудготовка была силнов. По институті направили ня в Кемерово. Се были тюремні міста, и робили сьме вахтовым методом.

– Кемерово — се Сибір, кримінал. Не было страшно?

– Двох нашых инженерув там убили, тому через рук попросили сьме ся домув. Так трафив им у Міжгірськый ліспромхоз. Наша область входила в Станіславськый совнархоз.

– Русинська идея возродила ся у 1989 році. Были сьте товды директором завода експерименталного оборудованя в Ужгороді. Як ся вшытко зачинало?

– Я постройив Ужгородськый експерименталный завод нестандартного оборудованя и проробив им на ньому директором 50 рокув. Коли Союз ся розпав, у політикумі края чим дале, тым булше зачали брати участь хлопці из Западної Украины. Быв им за то, обы крайом керовали пудкарпатцы: се наша земля и мы за неї вболіваєме. Тому, коли у 1991 році пробовали зняти Волощука «місіонеры з-за перевала», які прибыли на автобусах, вывюв им свойих 350 робочых пуд пошытыма за нуч у нашому цеху русинськыма прапорами… товды выступив на сесії облрады
Иван Туряниця.

– Мені розказовали, што не єден з русинськых културных проєктув не одбыв ся без Вас?

– Врозумів им, што треба розвивати нашу русинську телевізію, выдавати книжкы, новинкы. Тому й зачав им помагати, чим муг. Русинськый рух кріпчав з каждым роком, была отворена передача «Русинська родина» на каналі «Тиса», издавали ся новинкы. Послідноє, чим ся горжу — се книжка «Русинські співанкы», зобрані й ушорені Олґов Прокоп и выдані вліті 2023 року.

– Володимире Федоровичу, 30 рокув сьте в русинському двиганю, айбо ниґда сьте не были головов котроїсь из сосполных організацій. Чом?

– Отказовав им ся. Правда, быв им и єм головов комісії по премії имени Александера Павловича. Керовати чимись — се про мене не главноє. Главноє, обы быв резултат: розвивала ся наша култура, не асимільовала ся бесіда. обы русин знав, што ун русин и гордив ся сим.

– Володимире Федоровичу, дякуєме за файну бесіду и желаєме Вам щи довго жыти и робити на хосен нашого народа. Здоровля Вам, моцы й серенчи!

Бесідовав Юрій Шипович