Петро Сова: компромісы из властьов и свойими амбіціями

В історії ся сохтуєме інтересовати принциповыми діятелями, готовыми умирати за свої ідеалы — людьми, чиї діла нас вдухновлявуть и днесь. Тоты, што ся пудлажовали пуд мінливу політичну ситуацію, у ліпшому трафункови выкликавуть у нас спочутя. А кедь при тому щи мали неприятливі для нас політичні никаня вадь брали участь у злочинах, та такых уже осужуєме. На чудо, днесь ся в Украйині не найдуть критичні статі за русинського русофіла Петра Сову.

У ювілейный рук од дня рожденя и дня смерти Петра Совы пропонуву поникати на його біографію и порозуміти, як ун находив баланс меже конформізмом и реалізаційов свойих політичных и научных амбіцій.

Сова стає русофілом

Петро Сова ся родив у 1894. році в селі Гайтівка на Пряшовськуй Руси в родині греко-католицького сященника. Учив ся в гімназії в Пряшові, што му пак дало вступити на юридичный факултет у Будапешті в 1913. році. Мадярська столиця стала містом першої політичної активности Совы. Як каже донька му Світлана, Сова як молодый студент прилучив ся до антигабсбургського руху позад притісненя славян в Австро-Мадярщині.⁠^[1] Май скорше бесіда йде за мадярську часть монархії, де націоналні меншыны не мали такі права, гикой полякы вадь чехы в Австрії. Окрем того, сесе быв період Мараморош-Сигутськых судных процесув, на котрых засудили русинськых селян, котрі хотіли перейти в православіє.⁠^[2] За выступы против такої політикы Будапешта Сова трафив до темниці.

Чим ся зачала Перша світова война, Сова дустав шанс выйти на слободу, наруковавшы до войська. Спершу го загнали на Восточный фронт, а 10. септембра 1916. року по атаці російської армії трафив до заятя (полону). Російська імперія виділа в славянах Австро-Мадярщины братські народы, котрых треба было выслободити з габсбургського ярма. Што булше, в очох російської власти русины Мадярщины были соплеменниками. Позад сих причин Сову не дали до лаґру, ай одпустили — пушов до Кийовської губернії, де дустав місто сілського «конторщика-діловода».⁠^[3] Такоє лоялноє справованя из заятыми славянами часто формовало позитивну думку за Росію як оборонительку славян.⁠^[4]

Револуційні події и наступ австро-мадярського войська на територію Украйины примусили Сову тікати до глубины російської території, до Саратова. Там ся дочекав кунця Першої світової войны. У 1919. році му ся повело сісти на цуґ, што йшов до бывшої Австро-Мадярщины, до рудного краю. Сова ся нарадив не вертати до рудного села, ай усісти ся в Ужгороді, из котрым изязав остаток свого жывота. Сова скоро прияв нові політичні реалії в краю. Став державлянином (громадянином) Чехословакії, выслужыв у чехословацькому войську. Докунчив юридичноє школованя, айбо вже в Кошыцях. Попри того учив на ужгородськуй гімназії.⁠^[5]

Русофіл и цімбор Прагы

Настав бурливый період 1919–1922. рокув. Пудкарпатська Русь ся появила як адміністративна єдиниця, а в політичному жывоті краю остаточно ся склав розкол на русофілув и украйинофілув. Сова збыв сесь час за высоков школов и наязованьом контактув у варошськуй и крайськуй еліті.

Уже скоро тото принесло свої плоды. У 1922. році Сова став помучником варошського головы. На туй довжности ся занимав ґаздувськов роботов у вароші, котрый нагле став крайськов столицьов и зачав ся скоро розростати. За якыйись час провадив ужгородську філію міністерства школованя и быв аташе ґубернатора Пудкарпатської Руси у вопросах културы. У цілому мож уповісти, ож Сові ся повело вчинити карєру чехословацького реґіоналного бюрократа.

Айбо при тому ся не хотів обстати звон політикы. Нараз ся прилучив ид Централнуй Народнуй Руськуй Раді — головному русофілському політичному органови Пудкарпатської Руси, де дустав роботу секретаря. Його головным добытком у сюй довжности став проєкт автономії Пудкарпатської Руси в 1938. році. Попри того ся занимав културов: завідовав бібліотеков Общества Духновича и керовав културно-благодійным фондом «Школьная помощь».⁠^[6]

Закля Андрій Бродій, Штефан Фенцик и другі популарні русофілські політикы мали негативноє одношеня до Чехословакії, Петро Сова, наспак, жыв из Прагов по-приятельськы. Меже русофілськыми партіями Сова май близко робив из консервативнов чехословацьков Аграрнов партійов, ги з античехословацькым Автономным земледілськым союзом.⁠^[7]

Сова ся вбстав сторонником Прагы щи й у момент крізы, кой Ужгород одыйшов Мадярщині. Сова ся не приєдинив ид Бродію и Фенцикови, ай пушов до Хуста уєдно з чехословацьков адміністраційов. Там став членом русофілської меншыны, котра критиковала Волошынув уряд за репресії против політикув русофілської орієнтації.⁠^[8] По вбаленю Карпатської Украйины и повнуй мадярськуй окупації Сова ся вернув до Ужгорода. Там опят робив у варошському уряді до приходу Черленої Армії в октовбрі 1944.

Кроме політичної и адміністративної роботы Сова мав ищи єдно хобі — досліжованя старовины. Из зачатком Другої світової войны и приходом гортістської и совітської диктатур до Пудкарпатської Руси сесе хобі помалы стало основным занятьом Совы. Уже у чехословацькый період написав и выдав по-російськы солідну історію Ужгорода («Прошлое Ужгорода», 1937). У 1942–43. роках публіковав матеріалы из сьої книгы в мадярському перекладі, у часописі Пудкарпатського Общества Наук «Зоря-Hajnal».

На совітськуй службі

Обы стрітити Черлену Армію, Сова мусів переплывати студеный Уж. Так дустав стрічу з політичным керовництвом Четвертого украйинського фронта, котроє нараз поклало Сову головов народного комітета Ужгорода — за йсе го называвуть першым повоєнным варошськым мером.⁠^[9] Айбо на сюй довжности перебыв недовго — уже скоро перейшов на роботу в керовному органі квазі-независимої державы Закарпатська Украйина. Тота была створена совітськыми політичными комісарами и місными комуністами як переходноє утвореня сперед повнов анексійов регіона. Сова и другі заступникы місної інтелігенції давали юй хосен як бюрократы, котрі ся розуміли на місных реаліях, и як доказ того, што населеня краю пуддержує приєдиненя до Совітської Украйины.⁠^[10]

На розлуку од мадярського періода, Сова ся вже не быв годен одсидіти на адміністративнуй довжности, пишучи статі у крайськый научный часопис. Його пудпис найдеме и на актах за націоналізацію маєтку, и на документах за репресивні крокы против місного мадярського населеня. Наприклад, Сова пуддержав выселеня мадярув, котрі были переселені на Пудкарпатя пуд часом Другої світової войны.⁠^[11] Хотячи вадь ніт, Сова став соучасником репресивных акцій комуністув у першый рук установленя їх власти на Пудкарпатю.

Кроме того, Сова мусів активно участвовати в ідеолоґічных кампаніях совітської власти, котра требовала політичну ангажованость од цілого населеня, а майбулше од інтелігенції. На Зїзді народных комітетув у Мукачові 26. октовбра 1944. року, де ся проголосило жаданя возєдинити ся з Совітськов Украйинов, Сова мав єден из головных выступув. Його бесіда ся пак выдала у міснуй комуністичнуй новинці «Закарпатська Правда» пуд наголовком «Наша мечта сбылась!» Сова казав, ож жытелі Пудкарпатя через столітя змагали ся возєдинити з росіянами и украйинцями, страдавучи пуд мадярськым и чехословацькым ярмом.⁠^[12] Важно зазначити, ож говорячи за возєдиненя з украйинцями и росіянами (за котрых такой усе говорить нерозділно), Сова почасти одступив од русофілськых позицій.⁠^[13]

Попри тому, ож сповнив важну пропагандистську роль у момент остаточного прилученя Закарпатської Украйины до Совітської, Сова стратив свою керовну довжность у Народнуй Раді — намісто того став головов краєписного музея. Позад членства в Аграрнуй партії и сотрудництва з мадярськов властьов Сові были заперті двері в комуністичну партію и на высші керовні довжности.⁠^[14] Кроме того, мусів писати самокритичні статі за свою роботу з Пудкарпатськым Обществом Наук. Скоро Сову щи й зняли з довжности директора и перевели на хранителя фондув музея, де ун и проробив до свої пензії.

Послідньый період свого жывота Сова перебыв далеко од політикы. Ходив у археологічні вандрувкы по Закарпатськуй области, глядавучи усякі стародавні артефакты для краєписного музея. Резултат такых заїздув опубліковав у книзі «Архітектурні пам’ятники Закарпаття» в 1958. році. Ищи єднов знаковов роботов став мадярськый переклад «Слова о полку Ігореві». Сесі роботы уже не мали назнакы русофілства Совы, котрый лишыв свої політичні амбіції в минулости. Умер Сова у 1984. році.

---

Петро Сова прожыв довгый и богатый жывут. За свої рокы ся прилучив до розбудовы Ужгорода, лишыв по собі важні роботы за історію краю и його столиці. Інтересно, ож сучасникы оцінили сесі досягненя высше, ги русофілські никаня Совы, для многых днесь неприятливі. Дякувучи неперестанным компромісам из властьов Сова годен быв исповнити свої академічні и адміністративні амбіції и передати потомкам краєписный музей в Ужгородському замкови. Його русофілство не найшло свою реалізацію для русинув, из чим Сова, як ся видить, сам ся й змирив на кунци свого жывота.

ЖЕРЕЛА ТАЙ ЗНОСКЫ

1. Тетяна Літераті, «Перший мер Ужгорода Петро Сова мріяв відкрити музей міста», Закарпаття онлайн (26. септембра 2011 р.): https://zakarpattya.net.ua/Zmi/87679-Pershyi-mer-Uzhhoroda-Petro-Sova-mriiav-vidkryty-muzei-mista-FOTO
   Для розповіди за біографію Совы хосную головно свідченя донькы му Світланы, опубліковані в розличных медіях. ↑
2. Булше за Мараморош-Сигутськый процес поз. у Юрий Данилец, «Второй Мараморош-Сиготский процесс против православных в Закарпатье», Православие.RU (2009): https://pravoslavie.ru/30790.html ↑
3. Донька Петра Совы Світлана описовала зажыткы утця в російському заятю дуже позитивно. Поз. «Народный академик», За Русское Дело 2, 177 (2016), С. 6. ↑
4. Булше за політику Російської имперії д воєнноплінным поз. у Marc von Hagen, “The Great War and the Mobilization of Ethnicity in the Russian Empire” in Post-Soviet Political Order: Conflict and State-Building, ed. by Barnett Rubin and Jack Snyder (London, New York: Routledge, 1998): pp. 32–53. ↑
5. Літераті, «Перший мер Ужгорода». ↑
6. Павел Роберт Магочій дає курту біографічну посвідку за Сову, де подає общу информацію за його участь у органах власти и вшелиякых політичных и културных організаціях Пудкарпатської Руси. Павло-Роберт Магочій, Підкарпатська Русь: Формування національної самосвідомості (1848–1948) (Ужгород: В-цтво Валерія Падяка, 2021), С. 532–533. ↑
7. За спектер никань русофілув Пудкарпатської Руси и їх переміны поз. Маріан Токар, Політичні партії Закарпаття в умовах багатопартійності (1919–1939) (Ужгород: Басараб М. М., 2006), с. 55–166. ↑
8. При тому сам Сова ся, видав, варовав прямої конфронтації з Волошыновым урядом. Напримір, не быв меже русофілами-авторами скаргы на проведеня выборув у Карпатськуй Украині. Поз. David Hubený, “Podkarpatoruské volby do sněmu a přezkum u Volebního soudu v roce 1939” Historie – Otázky – Problémy 1 (2014), s. 184. ↑
9. Сова лишыв свої спомины за тото, як стрічав Черлену Армію, у Державному архіві Закарпатської области (ДАЗО) Ф. 3232, Оп. 2, Спр. 209, Арк. 1–2. ↑
10. Булше за йсе говорю в статі Iaroslav Kovalchuk “At Home among Strangers: Carpatho-Rusyn Russophiles in the Soviet Intelligentsia” Ab Imperio 2 (2021), pp. 117–118. ↑
11. ДАЗО Ф. Р-14, Оп.&nsbp;1, Спр. 14, Арк. 1–3. ↑
12. Петр Сова, «Наша мечта сбылась» Закарпатська правда (28. новембра 1944 р.), с. 3. ↑
13. Поз. муй май деталный розбор сьої бесіды в Ярослав Ковальчук, «Перші серед рівних, останні серед сучасників: возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною очима місцевих русофілів» у Ідентичності в умовах пограниччя Матеріали міжнародної наукової конференції (Ужгород, 27–28 януара 2021 року), ред. Павло Леньо (Ужгород: ТОВ «РІК-У», 2022), с. 274–276. ↑
14. ДАЗО Ф. 1, Оп. 1, Спр. 50, Арк. 74–75. ↑
15. Петр Сова, «Фашисткие лакеи под маской жрецов чистой науки (О Подкарпатском Обществе Наук)», Закарпатська Правда (23. авґуста 1947 р.), с. 4.

Теґы

• Вызнамні карпаторусины
• Статі
• По-русинськы