Ложкарі й ложкарство на Пудкарпатю

Сохташ ложкарства: ложкарі, їх асортимент, парованя сыровины, процес урізаня ложок, орнаментика.

На Пудкарпатю в першуй половці ХХ ст. ложкарство было домашньым занятьом, докы ся в меживоєнный період не пошырили товары фабричної выробы. Мож уповісти, што доті булшину предметув робили свойима руками. Майстры й майстеркы правили вшытко уд простых ложок до складных, функціоналных возув, уд шатя на вшыткі сезоны до хыж.

Ложкарством ся занимали майстры по дереву. Свої навыкы передавали ученикам, дітьом вадь унукам — айбо при потребі ложку си муг измайстровати хоть тко. Ложкы правили на свою потребу, подаровати сусідум ци родині, продати в свому вадь сусідньому селі. Даколи ложкы знали повезти на пяц (базар), айбо позад свідчень, зобраных по Пудкарпатю, сесе была рідкость. Часто ложкы были привозным товаром. Напримір, у селі Боґдан гуцулы куповали ложкы в бойкув,¹ што приходили ґешефтовати споза перевала. Там само сьме чули за бовташув-жыдув, што скупововали вадь бештеловали ложкы на гурт (оптом) на перепродаваня.

Хоть деревляну ложку урізати нетяжко, ложкарство стало спеціалнов роботов. На Пудкарпатю были цілі родины ложкарюв, для якых тото было и є основным способом заробку. Сесю нішу традиційно занимавуть місні волохы.² Приклад такых спадковых ложкарюв — волохы села Довгоє, якых называвуть «токарі». Они правили деревляні валовы, ложкы й иншакі судины. Деревляні ложкы править и змішана русинсько-волоська община села Сімер. Єї представителі застачали деревляні выробы на цілу Турянську долину (19 сел) и дале за нив. Свуй товар носили на пяцы, торгы (ярмаркы), гойкавучи: «тялькы, ложкы, варіхы!»³ Зато ся за нима закріпила назва «тялькаші» — ищи їх называли просто ложкарями вадь ложычниками. Послідні дві назвы ся впознавали и в другых частях области, де ся дотеперь стрічавуть общины волохув-ложкарюв (Обава, Мирча й др.).

Асортимент зависів уд практичної потребы. Были ложкы на їдіня всякої величины, булші ци менші варіхы на варіня, спелачкы (розливні черпакы). У ґаздувстві были окремі великі варіхы ладити їсти марзі. Бойтарі-пастухы хосновали ложкы з довгов ручков, обы безпечно варити над ватров.

Матеріал на ложкы брали з пошыреного на місті дерева. Май часто брали мнякі породы, які легше обробляти, колоти, выдовбовати: липу, грушку, тополю, сосну, смереку, ялицю, осику, ясен, даколи й вульху. Май рідко знали взяти й тяжчый для обробкы матеріал — яловець, явур, бук. Заказовало ся правити ложкы з «нечистого» дерева — верьбы.⁴ Так само ся заказовало варити їсти на вгни з верьбы. За добру ся держала ложка з тополі, бо была муцна й легка. У правленю ложок были великі реґіоналні преференції. Напримір, гуцулы з Рахова й Боґдана вадь жытелі Турянської долины не любили ложкы з вульхы, бо вни гурьчили, давали погурькый присмак. Из липы ци осикы гуцулы ся змагали не правити, бо такі ложкы не были довговічні. Місто того знали выбрати бук, клен авадь явур. Из сосны правили «… жовту, запашну ложку».⁵

Днешні ложкарі парувуть сыровину (липу, тополю, акацію) на яри вадь в осени. Пак она схне в поміщеню, де не є прямого сонця и де ся добре луфтує. Лем у пувроку-рук из неї вже мож правити выробы. У селі Обава, де ложкарство — родинноє ремесло, якому вчать дітий, парованя матеріала й заготовок усякого розміру — тото чоловікова робота. Жона править ложкы й лопаткы, а доглажує (дошліфовує) пак уже чоловік.

Пудкарпатські ложкы збулша мали овалну, рідко — круглу форму. Образкы в роботі «Гуцульщина» (розділ «Ложкарство») Володимира Шухевича указувуть процес урізованя ложкы з деревляных заготовок. Автор называть части ложкы: їдало (черпак) и фіст (держак)⁶ — правда, на Пудкарпатю сесі назвы ся не стрічавуть.
На Пудкарпатю не сохтовали украшовати деревляні ложкы фарбами вадь мінтами (узорами), на розлуку уд ложок, што привозили продавати бойкы споза перевала. Сесе доказувуть и матеріалы фондув Закарпатського музея народної архітектуры й быта. Єднак етноґраф Михайло Тиводар, знамый изглядатель скотарства, у приватнуй бесіді спомнянув, што у 1960. и 70. роках видів полонинськых пастырюв-гуцулув (Рахувськый р-н) урізовати й упальовати мінты на ручках довгых ложок, котрі хосновали на варіня у великых кутлах. Правда, на тот час тото уже было механічноє повтореня традиції — пояснити символічноє значеня мінты нитко вже не быв годен. Мож ся догадовати, што сохташ декорованя ложок даколи быв пошыреный, айбо з часом ся затратив.

Традиційна роль ложок

Не позиравучи на фраґментарность свідчень, варта подати інформацію за обрядову роль ложкы. У своюй роботі за гуцулув Раймунд Кайндль припоминать, што сперед тым, як їсти токан, гуцулы вытискали на ньому ложков хрещатый знак.⁷ Тото ся нам стрітило и в споминах оповідачув. Иншакі обрядові елементы сьме найшли в селах Турянської долины. У Ракові зафіксованый такый спосуб ліченя дітинського енуреза. Рано на Сятый вечур мати хлопчика давала му варіху и заганяла за сульов до сусідкы. Стрітивши такого позычалника, сусідка брала варіху и легенько вдаряла нив по грішному тілови из словами «докы будеш сикати в постіль?!». Вірило ся, што потому вже хлопчик постіль не мочив. Ищи єден приклад знаєме межи заказами на період тяжі (беременности). У Туря Пасіці жонам ся казало не кушати їду варіхов, а тым булше їсти нив, бо у дітины буде великый рот. Из того самого села маєме свідченя за пробы активно нашкодити другым. На свальбі неприятелі брали воду в горня вадь другу посудину и лляли ї на ложечник, из котрого навперед выбирали ложкы. При тому ся приказовало: «бы сьте мали тулько дівочок, як у ложычнику дірочок!» Сяк пробовали накликати молодятам дівочок, котрі были менше жадані, як хлопці, позад економічных мотивув.

Выслідкы

Ложкарство має давню традицію на Пудкарпатю. Айбо май практичні фабричні металові ложкы потихы вытіснили традиційні деревляні ложкы, зачинавучи уд меживоєнного періоду. При тому дотеперь суть ложкарські родины, котрі хоснувуть ремесло як основный спосуб прожыти. Правлять доста шырокый асортимент деревляных ложок и лопаток, котрый пак нетяжко продати на пяцах вадь улицях великых варишув. Майчасто сесі выробы хоснувуть на варіня їды, айбо купувуть ся и як сувеніры на фестивалях, ярмарках и другых туристичных містах. Ясно, што традиція ложкарства, хоть даяк ся всокотила, вже не має таку роль, ги стороча тому. Памнять нашых інформаторув фактично подає нам чисто утилітарный образ ложкарства. Айбо фраґментарні дані за обрядову културу з польовых матеріалув вадь інформація из книг В. Шухевича, Р. Кайндля наводять на думку, што роль ложкы в традиційнуй културі не кунчала ся лем практичныма позорами.

БІБЛІОҐРАФІЯ

• Дзендзелівський, Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області України (лексика). Частина І. Ужгород : Друкарня Ужгородського держуніверситету, 1958.
• Жаткович, Юрій. Етнографическій очерк угро-русских. Ужгород : «Мистецька лінія», 2007.
• Кайндль, Р.Ф. Гуцули : їхнє життя, звичаї та народні перекази. Чернівці : «Молодий буковинець», 2000.
• Потушняк, Федір. “Закарпатська українська етнографія. Значення, історіографія, завдання, проблеми та їх вирішення, елементи та їх розміщення.” In Тиводар М. П. Життя і наукові пошуки Федора Потушняка, 163-268. Ужгород: «Гражда», 2005.
• Станкевич, Михайло. “Художнє дерево.” In Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. Т. 2. Етнологія та мистецтвознавство, edited by Stepan Pavliuk, 709-726. Львів : Ін-т народознавства НАН України, 2006.
• Тиводар, Михайло. Етнографія Закарпаття : історико-етнографічний нарис. Ужгород : «Гражда», 2011.
• Тиводар, Михайло. Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. Історико-етнологічне дослідження. Ужгород : Видавництво «Карпати», 1994.
• Федака, П. М. Народне житло українців Закарпаття XVIII – ХХ ст. Ужгород: Гражда, 2005.
• Шухевич, Володимир. Гуцульщина. В 5 частинах. Харків : Видавець Олександр Савчук, 2018.